Написання цієї статті у своєму блозі мене наштовхнули непоодинокі питання щодо відмінностей між державним та приватним виконавцем.
Такі питання частіше ставляться з боку потенційних стягувачів, і стосуються вони різних аспектів примусового виконання рішень. Починаючі з категорій виконавчих проваджень і закінчуючи оцінкою ефективності державних та приватних виконавців.
В своїй статті Хто такий приватний виконавець я розповів про створення інституту приватних виконавців. Слід зазначити, що виникнення приватних виконавців змінило в цілому «правила гри».
Так, зруйнування монополії Державної виконавчої служби призвело до виникнення конкуренції як між приватними виконавцями та Державною виконавчою службою так і всередині приватних виконавців.
Закони, якими було запроваджено Інститут приватних виконавців, також визначили повноваження державних та приватних виконавців щодо виконання судових рішень та рішень інших органів.
Відповідно до ст. 1 ЗУ «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом України “Про виконавче провадження” випадках – на приватних виконавців.
Цілком зрозуміла дефініція з якої виникає, що державна виконавча служба може здійснювати примусове виконання рішень у всіх випадках. Приватні виконавці можуть здійснювати примусове виконання рішень не у всіх випадках. І саме про це ми поговоримо в першу чергу.
ПОВНОВАЖЕННЯ ПРИВАТНИХ ВИКОНАВЦІВ ЩОДО ПРИМУСОВОГО ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ
ч. 2 ст. 5 ЗУ «Про виконавче провадження» визначає саме в яких випадках приватний виконавець не може здійснювати примусове виконання рішень. Зрозуміло, що у всіх інших випадках, звичайно з урахуванням територіальності, конкретний приватний виконавець може забезпечити примусове виконання рішення.
Приватний виконавець не може здійснювати примусове виконання наступної категорії рішень:
1) рішень про відібрання і передання дитини, встановлення побачення з нею або усунення перешкод у побаченні з дитиною;
2) рішень, за якими боржником є держава, державні органи, Національний банк України, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, державні та комунальні підприємства, установи, організації, юридичні особи, частка держави у статутному капіталі яких перевищує 25 відсотків, та/або які фінансуються виключно за кошти державного або місцевого бюджету;
3) рішень, за якими боржником є юридична особа, примусова реалізація майна якої заборонена відповідно до закону;
4) рішень, за якими стягувачами є держава, державні органи (крім рішень Національного банку України);
5) рішень адміністративних судів та рішень Європейського суду з прав людини;
6) рішень, які передбачають вчинення дій щодо майна державної чи комунальної власності;
7) рішень про виселення та вселення фізичних осіб;
8) рішень, за якими боржниками є діти або фізичні особи, які визнані недієздатними чи цивільна дієздатність яких обмежена;
9) рішень про конфіскацію майна;
10) рішень, виконання яких віднесено цим Законом безпосередньо до повноважень інших органів, які не є органами примусового виконання;
11) інших випадків, передбачених цим Законом та Законом України “Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів”;
12) рішень, за якими боржником є уповноважений суб’єкт управління або господарське товариство в оборонно-промисловому комплексі, визначені частиною першою статті 1 Закону України “Про особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності”, та рішень, які передбачають вчинення дій щодо їх майна.
Також, приватний виконавець протягом першого року зайняття діяльністю приватного виконавця, не може здійснювати примусове виконання рішень за якими сума стягнення становить двадцять та більше мільйонів гривень або еквівалентну суму в іноземній валюті.
Як бачимо, більшість категорій рішень стосується держави та/або державного (комунального) майна.
По вищевказаним категоріям судових рішень їх примусове виконання можливо тільки шляхом звернення до Державної виконавчої служби.
КОМПЕТЕНЦІЇ (ОБОВ’ЯЗКИ ТА ПРАВА) ДЕРЖАВНИХ ТА ПРИВАТНИХ ВИКОНАВЦІВ
Обов’язки і права виконавців визначені ст. 18 ЗУ «Про виконавче провадження». По суті ця норма надає державним та приватним виконавцям рівні повноваження щодо примусового виконання рішень.
Дійсно, по суті як державні так і приватні виконавці мають однакові повноваження (компетенції).
Виключенням є надані державним виконавцям згідно Закону України № 2475-VII від 03.07.2018 року додаткові повноваження при примусовому виконанні рішень про стягнення аліментів, зокрема щодо застосування до боржників тимчасових обмежень.
Справа у тому, що рішення про стягнення аліментів можуть виконуватись як державними так і приватними виконавцями. А тому саме розширення прав тільки державних виконавців поставило їх у більш «привілейоване» становище.
Хоча в цілому ця зміна жодним чином не вплинула на «розташування сил». Можливо все ж таки причина цього криється в тому, що переважна кількість виконавчих проваджень про стягнення аліментів знаходиться в провадженні саме Державної виконавчої служби.